ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ В ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ

Нещодавні зміни до процесуального законодавства України призвели як до оновлення змісту вже існуючих правових інститутів, так і до виникнення у ньому якісно нових правових механізмів.

Однією із новел вітчизняного процесуального законодавства є інститут врегулювання спору за участю судді (далі також – врегулювання спору або процедура).

За своєю природою така процедура є примирювальною та спрямована на досягнення сторонами компромісу з питань, які виникають із предмета позову. Врегулювання спору за участю судді не слід ототожнювати з медіацією, однак це є альтернативним способом вирішення спірних питань, що дозволяє сторонам швидко і в межах судових процедур досягти бажаного компромісу. 

В цій статті пропонуємо до Вашої уваги основні аспекти правового регулювання та практики застосування зазначеного правового інституту в господарському судочинстві.

ПІДСТАВИ ПРОВЕДЕННЯ ТА ПОРЯДОК ПРИЗНАЧЕННЯ ПРОЦЕДУРИ

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 182 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) суд у підготовчому засіданні повинен з‘ясувати чи бажають сторони звернутися до суду для проведення врегулювання спору за участю судді, так як проведення цієї процедури можливе лише за  взаємною згодою сторін до початку розгляду справи по суті (ч. 1 ст. 186 ГПК України). Тобто, така спільна заява сторін або окремі заяви від позивача та відповідача у справі фактично можуть бути подані лише на стадії підготовчого провадження в суді першої інстанції. 

За змістом ст. 169 ГПК України, розуміємо, що такі заяви до суду можуть бути подані як письмово, так і усно під час підготовчого засідання.

Важливо, що проведення врегулювання спору за участю судді не допускається в межах справи про банкрутство та у випадку вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору (ч. 2 ст. 186 ГПК України).

Перехід до процедури врегулювання спору за участю судді оформлюється ухвалою суду, якою одночасно зупиняється провадження у справі (ч. 1 ст. 187 ГПК України). За змістом процесуального закону ініціатива сторін є безумовною підставою для переходу до цієї процедури. Однак, нам відомі випадки, коли суд в підготовчому засіданні відмовився розглядати усне звернення сторін, обґрунтовуючи це тим, що сторони мають можливість звернутися до суду для затвердження умов мирової угоди. З огляду на це, можна рекомендувати звертатися до суду письмово, що зможе забезпечити вирішення даного питання у відповідності до закону та гарантує можливість відреагувати на його результати належним чином.

Звертаємо увагу, що за змістом ч. 2 ст. 252 ГПК України в спрощених позовних провадженнях сторони можуть реалізувати право на врегулювання спору за участю судді до відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Так, наприклад, у справі № 910/23308/17 судом було розглянуте клопотання відповідача про врегулювання спору за участю судді та залишено його без розгляду на підставі ч. 2 ст. 118 ГПК України, як таке, що подане з порушенням строку, а саме після першого судового засідання у справі, що розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ ПРОЦЕДУРИ

Врегулювання спору за участю судді проводиться суддею-доповідачем одноособово незалежно від того, в якому складі розглядається справа (ч. 1 ст. 188 ГПК України). Наприклад, справа № 915/945/17 розглядається колегіально, однак врегулювання спору здійснював лише суддя-доповідач. Цікаво, що у випадку припинення процедури з підстав визначених ч. 4 ст. 189 ГПК України повторний автоматизований розподіл справи здійснюється лише для визначення головуючого судді у колегії.

Закон встановлює, що формами проведення процедури є спільні та закриті наради. 

Спільні наради проводяться за участю обох сторін і судді, який спрямовує сторони до примирення, роз’яснює їм предмет доказування щодо категорії спору та може пропонувати шляхи його мирного вирішення. 

У свою чергу, закриті наради мають місце між окремою стороною та суддею, який має право під час їх проведення звертати увагу на судову практику в аналогічних спорах.

На практиці у сторін виникають сумніви у неупередженості або об’єктивності судді в разі застосування судом закритих нарад. Наведе додатково підтверджує те, що врегулювання спору за участю судді не можна ототожнювати іх медіацією у класичному розумінні. 

В разі потреби суд може оголосити перерву в межах строку проведення процедури, залучити перекладача або ж проводити наради в режимі відеоконференції (ч.ч. 2, 3, 9 ст. 188 ГПК України).

Загалом, законодавець обмежився врегулюванням лише загальних засад проведення нарад. На нашу думку, така позиція є виправданою та надає сторонам можливість досягти бажаного компромісу диспозитивним методом, не обтяженим надмірним формалізмом.

В той же час, вважаємо, що законодавець невдало врегулював повноваження судді під час процедури, передбачивши в ч. 7 ст. 188 ГПК України те, що останній не має права надавати сторонам юридичні поради та рекомендації, надавати оцінку доказів у справі. Така норма за своїм змістом частково контраверсійна повноваженням судді під час спільних та закритих нарад, які визначені ч.ч. 5, 6 ст. 188 ГПК України. 

Важливо, що відомості отримані за наслідками проведених нарад є конфіденційними, тому протокол та технічний запис не ведеться, а використання пристроїв для запису інформації заборонено (ч.ч. 8, 10 ст. 188 ГПК України).

ПРИПИНЕННЯ ПРОЦЕДУРИ

Врегулювання спору може бути припинено за заявою однієї із сторін або за ініціативою судді, якщо останній вважає, що відбувається затягування процедури учасником (пп. 1, 3 ч. 1 ст. 189 ГПК України).

Окрім цього, закінчення строку проведення процедури, який на думку законодавця має визначатися критерієм розумності, але не більше 30 днів з дня постановлення відповідної ухвали, також є підставою для її припинення (п. 2 ч. 1 ст. 189 ГПК України). Звертаємо увагу, що максимальний строк проведення процедури, 30 днів, продовженню не підлягає. Присічний характер цього строку має на меті забезпечити розумну тривалість розгляду справи та унеможливити її затягування. В той же час, наведе, не позбавляє можливості недобросовісних учасників ініціювати проведення процедури без наміру мирного вирішення спору, що означає передачу справи на розгляд новому судді та побічно впливає на тривалість розгляду справи (ч. 4 ст. 189 ГПК України). Однак, тут законодавець передбачив, що у випадку недосягнення сторонами компромісу за наслідками проведення процедури повторне проведення врегулювання спору за участю судді не допускається (ч. 2 ст. 187 ГПК України). За даними з ЄДРСР саме закінчення 30-денного строку є найпопулярнішою підставою для припинення процедури, що є свідченням низької ефективності врегулювання спору на даний час.
 

У разі припинення процедури за ініціативою сторони або в разі закінчення 30-денного строку на її проведення, суддя не пізніше наступного робочого дня постановляє відповідну ухвалу, якою одночасно вирішує питання про поновлення провадження у справі (ч. 3 ст. 189 ГПК України). Тобто, максимальна процесуальна затримка під час розгляду справи може становити від 31 дня та більше, бо включає також час для прийняття справи новим складом суду.

Прикладом зловживання процесуальними правами є неодноразове звернення до суду з клопотанням про проведення процедури. Наприклад, в межах справи № 925/153/18 сторона тричі зверталася до суду з таким проханням і кожного разу суд відмовляв через відсутність згоди другої сторони.

В той же час, вважаємо, що суд за умисне зловживання процесуальними правами, яке спрямоване на затягування строку розгляду справи, повинен застосовувати до недобросовісних учасників заходи процесуального примусу у вигляді штрафу (ст. 135 ГПК України). 

Окремою підставою припинення процедури є виконання завдань врегулювання спору, що можуть реалізовуватися шляхом:

-          - укладення сторонами мирової угоди та звернення до суду із заявою про її затвердження;

-          - звернення позивача до суду із заявою про залишення позовної заяви без розгляду;

-          - відмови позивача від позову;

-          - визнання позову відповідачем (п. 4 ч. 1 ст. 189 ГПК України).

В усіх перелічених випадках про припинення врегулювання спору суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.

Цікаво, що за час дії ГПК України в новій редакції, тобто, майже 10 місяців, господарські суди близько 100 разів розпочинали процедури врегулювання спору, з них в абсолютній більшості випадків сторони не досягли примирення, і лише незначна частина проваджень завершилася саме на цій стадії.

Підсумовуючи, хотілося б зазначити, що попри недосконалості правого регулювання та практики застосування, інститут врегулювання спору за участю судді є перспективною моделлю досягнення завдань господарського судочинства. Шлях до підвищення його ефективності, на нашу думку, лежать саме в площині зростання рівня правової культури та добросовісності всіх його учасників. 

© Овод Андрій, м. Київ, жовтень 2018 року