 |
| будівля Господарського суду Київської області |
Господарський процесуальний кодекс України
в редакції від 15.12.2017 р. (далі – ГПК
України) передбачає можливість здійснення господарського судочинства в
порядку наказного провадження (п. 1 ч. 1
ст. 12 ГПК України).
Нова форма судочинства відкрила перед
особами, які мають право на звернення до господарського суду, альтернативні процесуальні
можливості.
Юридичні особи та / або фізичні
особи-підприємці можуть звернутися до процедури наказного провадження за таких
умов:
- -
відсутній
спір про право або про його наявність заявнику невідомо (ч. 2 ст. 12 ГПК України);
-
- вимога
стосується лише грошової заборгованості на підставі договору, укладеного в
письмовій (в тому числі електронній) формі (ч.
1 ст. 148 ГПК України);
-
- сума
вимоги не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (ч. 1 ст. 148 ГПК України), що станом на
кінець 2018 року становить 192100
грн.
На відміну від аналогічного інституту
цивільного судочинства, який відомий ще з 2004 року, в положеннях ГПК України не
конкретизовано детально за якими саме вимогами може бути виданий судовий наказ.
При цьому законодавець обмежився кретиріями допустимості у вигляді суми вимог та
форми договору.
Здійснення господарського судочинства в
порядку наказного провадження покликане, з одного боку, спростити отримання
виконавчого документа у справах про стягнення грошових сум незначного розміру,
а з іншого боку, зменшити навантаження на судову систему. У зв’язку із цим, передбачено:
-
- короткий
строк розгляду заяви, а саме, протягом п’яти днів з дня її надходження (ч. 1 ст. 154 ГПК України);
- - проведення
розгляду без судового засідання і повідомлення учасників (ч. 1
ст. 154 ГПК України);
- - малий
розмір судового збору за подання заяви, а саме, 0,1 розміру прожиткового
мінімуму для працездатних осіб (пп. 2-1
п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»), що в 2018 році
становить 176, 2 грн.
- - результат
розгляду, за відсутності підстав для відмови, що передбачені ст. 152 ГПК
України, полягає у видачі судового наказу, що має силу виконавчого документа (ч. 4 ст. 147 ГПК України, п. 1-1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про
виконавче провадження»).
Водночас відкритим залишається питання
доказів, які повинні подаватися особою разом із заявою про видачу судового
наказу. За змістом п. 8 ч. 1 ст. 152 ГПК України суддя відмовляє у видачі
судового наказу, якщо із поданої заяви не вбачається виникнення або порушення
права грошової вимоги. З огляду на те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім
переконанням, заявник повинен забезпечити подачу належних, допустимих,
достовірних та достатніх засобів доказування, якими він обґрунтовує відповідні
обставини.
Одним із ключових критеріїв допустимості
вимог до розгляду в порядку наказного провадження є їхня безспірність за
основним зобов’язанням. Звертаємо увагу, що практика застосування ГПК України
свідчить про те, що суди займають солідарну позицію відповідно до якої штрафні
санкції, інфляційні втрати та річні не можуть бути предметом наказного
провадження (наприклад, справа №
906/1045/18, справа № 916/2619/18,
справа № 922/2970/18).
Відповідно до ч. 3 ст. 154 ГПК України «Судовий наказ оскарженню в апеляційному
порядку не підлягає, проте може бути скасований в порядку, передбаченому цим
розділом».
Так, боржник має право протягом
п’ятнадцяти днів з дня вручення копії судового наказу та доданих до неї
документів подати заяву про його скасування до суду, який його видав (ч. 1 ст. 157 ГПК України). За змістом
ГПК України, звернення боржника із належно оформленою заявою, в якій
обов’язково зазначено про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача,
фактично означає скасування судового наказу (ч. 3 ст. 158 ГПК України).
Саме можливість скасування судового
наказу в спеціальному, спрощеному порядку викликає сумніви у особи щодо
доцільності звернення до господарського суду із заявою про його видачу. За
таких умов полегшений спосіб отримання виконавчого документа фактично
нівелюється тим, що формальна незгода боржника із судовим наказом призводить до
його скасування. Як результат, особа вимушена ще раз звертатися до суду за
захистом своїх прав, але вже в порядку позовного провадження.
Недаремно, ч. 2 ст. 148 ГПК України
передбачено можливість розгляду вищезазначених вимог як в порядку наказного,
так і спрощеного позовного провадження на вибір особи. Також, у випадку відмови
у видачі судового наказу або ж його скасування заявнику гарантоване право на звернення
до суду з тими самими вимогами у позовному порядку (ч.
2 ст. 153, ч. 3 ст. 158 ГПК України).
Таким чином, можлива ситуація, коли після
підготовки та подачі заяви з додатками до суду, 5-ти днів її розгляду та
протягом часу до дня набрання судовим наказом законної сили, що становить не
менше ніж 20 днів (ч. 1 ст. 157, ч. 1 ст.
159 ГПК України), права особи продовжуватимуть бути незахищеними.
У свою чергу, варто відзначити, що
спрощений порядок скасування судового наказу покликаний унеможливити
зловживання правами чи вчинення неправомірних дії заявниками, адже, суд видає
судовий наказ, не розглядаючи обґрунтованість заявлених вимог по суті (п. 7 ч. 1 ст. 155 ГПК України).
Цікаво, що до 15.12.2017 р. у певній
мірі альтернативою наказного провадження для бізнесу було вчинення нотаріусом
виконавчого напису на нотаріально посвідчених договорах. Перевагою такого
інституту є оперативне отримання виконавчого документа, однак витрати по сплаті
державного мита та плати за вчинення відповідних нотаріальних дій приватними нотаріусами
значно перевищують ті, які пов’язані із сплати судового збору за
подання заяви про видачу судового наказу. Окрім цього, зазвичай, ціна
договорів, які за бажанням сторін посвідчуються нотаріально, значно перевищує
граничний розмір вимог, що можуть розглядатися в наказному провадженні.
Саме тому, питання ефективності
наказного провадження в господарському судочинстві потребує аналізу в кожному окремому
випадку з огляду на характер взаємовідносин з контрагентом і закладений часовий
та грошовий ліміт витрат на отримання виконавчого документа.
Наприклад, у підприємства існує
дебіторська заборгованість близько 100000 гривень, а практика відносин з
боржником дає підстави припускати, що ним будуть вживатися заходи спрямовані на
невизнання боргу. В такій ситуації, рекомендуємо, звертатися до суду в порядку
спрощеного позовного провадження, тому що витрачені час і зусилля на отримання
судового наказу, скоріш за все, не увінчаються успіхом. Також, можна констатувати
про негативну практику пов’язану із тим, що недобросовісні боржники ухиляються
від отримання копії судового наказу, чим фактично відтерміновують дату набрання ним законної сили (ч. 1 ст. 159, ч. 1 ст. 157, ч. 4 ст. 156, ст. 242 ГПК України).
Інший приклад, заборгованість визнається
боржником, однак на поточну дату він позбавлений можливості її погасити або ж
сума заборгованості є настільки низькою, що сплата судового збору за подання
позову та його підготовка є зовсім невиправданими. У таких випадках, додатковою
гарантією виконання боржником грошового зобов’язання або доцільним за розміром
допустимих судових витрат відповідно буде отримання судового наказу, який може
бути пред’явлений до примусового виконання протягом трьох років (ч.
1 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження»).
Підводячи підсумки, хотілося б
зазначити, що запровадження моделі наказного провадження є позитивним кроком на
шляху до реалізації завдань господарського судочинства. Ця модель наділяє
суб’єктів господарювання у визначених законом випадках правом на судовий захист
за допомогою альтернативного процесуального механізму. Характерними ознаками
наказного провадження слід назвати швидкість розгляду, низькі судові витрати та
спрощений порядок скасування судового наказу. Ефективність наказного
провадження напряму пов’язана із тим, чи буде боржник оспорювати
вимоги заявника. З огляду на це, питання доцільності звернення до суду із
заявою про видачу судового наказу повинно вирішуватися в кожному випадку
індивідуально.
© Овод Андрій, м. Київ, грудень 2018 року
Немає коментарів:
Дописати коментар