«ВІЗ ПОПЕРЕДУ КОНЕЙ» АБО ДО ЧОГО ТУТ ПОРЯДОК ПОДАННЯ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

На перший погляд порядок подання касаційної скарги в господарському судочинстві виглядає достатньо зрозумілим процесуальним інститутом. Однак, детальний аналіз законодавчого регулювання, судової практики і процесуальних завдань, які ставить собі особа, яка подає касаційну скаргу, свідчить про протилежне.

Відповідно до ч. 1 ст. 289 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) «Касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції». З цієї норми, яка розміщена в основній частині кодексу випливає, що особа, оскаржуючи судові рішення в порядку господарського судочинства, повинна надіслати скаргу на адресу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду або подати її через канцелярію того ж суду.

Поява у ГПК України норми про подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду прямо пов’язана із задекларованим початком роботи Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі – ЄСІТС). До слова, за задумом законодавця, саме ЄСІТС має забезпечити обмін документами (надсилання та отримання) в електронній формі між судами (ч. 4 ст. 6 ГПК України). Лише у такому разі, подана до Верховного Суду касаційна скарга, може бути розглянута ним без необхідності витребування чи пересилання паперових матеріалів справи з нижчестоящих судів.

ПЕРШІ СУТТЄВІ ВІДМІННОСТІ В ПРОЦЕСУАЛЬНИХ КОДЕКСАХ: ГОСПОДАРСЬКЕ СУДОЧИНСТВО НА НИЗЬКОМУ СТАРТІ

17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132-IX (далі також – Закон).

Як влучно зазначило Головне юридичне управління Апарату Верховної Ради України у своїх зауваженнях, назва Закону не відповідає його змісту, оскільки ряд змін до законодавчих актів України не стосуються врегулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної діяльності.

Прикінцевими та перехідними положеннями встановлено, що зміни до Господарського процесуального кодексу України (далі також – ГПК України) набирають чинності через один місяць з дня опублікування Закону, тобто з 16.11.2019.

Зазначеним Законом передбачається, зокрема, зміна переліку підстав, які звільняють від доказування (ст. 75 ГПК України), впровадження нового стандарту доказування: «вірогідності доказів» замість «достатності доказів» (ст. 79 ГПК України), можливість витребування судом групи однотипних документів (ст. 81 ГПК України), підвищення вимог до мотивувальної частини рішення суду в частині зазначення обставин, що є предметом доказування, доводів сторін та встановлених обставин (ст. 238 ГПК України), звуження підстав для скасування рішення в апеляційному суді (ст. 277 ГПК України).

Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу зазначених законодавчих змін, хотіли б звернути увагу на те, що попри прийняті у 2017 році ідентичні редакції загальних частин процесуальних кодексів, новели було внесено лише в зміст ГПК України. Очевидно, що існування тотожних положень процесуальних кодексів не є абсолютною константою, адже необхідність змін може буде викликана потребами та специфікою відносин в межах однієї юрисдикції. Втім, у даному випадку законодавець жодним чином не пояснив причини конкретних змін саме в порядок господарського судочинства.

ДО ПИТАННЯ ЛІКВІДАЦІЇ ТА УТВОРЕННЯ МІСЦЕВИХ СУДІВ

В рамках судової реформи, указами Президента України №№ 449/2017, 450/2017, 451/2017 та 453/2017 від 29.12.2017 постановлено ліквідувати «старі» місцеві загальні та господарські суди, а замість них утворити «нові» окружні.

За змістом ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок його роботи.

Таким чином, судді продовжують здійснювати правосуддя у де-юре ліквідованих судах вже майже як півтора року. Тим часом, указ Президента України чекає свого «якісного наповнення» у вигляді рішень Вищої ради правосуддя про переведення суддів до новоутворених окружних судів.

Таке тривале очікування зовсім не безперспективне, з огляду на відому практику початку діяльності нових апеляційних судів. Так, на початку жовтня 2018 року, несподівано для більшості наступив «тимчасовий колапс» у зв'язку із переведенням суддів до новоутворених апеляційних судів. Масштаби, ризики та наслідки, які пов'язані із переведенням суддів першої інстанції до окружних судів, важко оцінити.

Втім, для прикладу, вітчизняній історії становлення адміністративного судочинства відомі ще цікавіші казуси, коли 13.10.2008 указом Президента України № 922/2008 було ліквідовано Окружний адміністративний суд м. Києва, а замість нього утворено два нові: Центральний та Лівобережний окружні адміністративні суди, які проіснували лише «на папері». Через декілька днів, 16.10.2008 Президент України скасував дію свого указу. При цьому, того ж дня, іншим указом № 941/2008 глава держави ще раз постановив утворити два місцеві адміністративні суди в межах м. Києва. Після численних судових оскаржень і цей указ Президента був визнаний таким, що втратив чинність.

ВИСНОВОК. В сучасних умовах, судова реформа може продовжитися яким завгодно способом. Непередбачуваним та карколомним розвитком подій нас вже не здивувати!

© Овод Андрій, м. Київ, травень 2019 року 

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПОВТОРНОГО АВТОМАТИЗОВАНОГО РОЗПОДІЛУ НЕВИРІШЕНИХ СУДОВИХ СПРАВ

Нові правові механізми процесуального законодавства покликані забезпечити, в тому числі, розумні строки розгляду справи – одну із фундаментальних засад судочинства.

Однією із новел процесуальних кодексів в редакції від 15.12.2017 є окреме положення щодо підстави визначення нового складу суду. Так, ч. 9 ст. 32 ГПК України, ч. 7 ст. 33 ЦПК України та ч. 9 ст. 31 КАС України, які є тотожні за змістом, передбачено, що «невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач зі складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом».

РОЗГЛЯД ПИТАННЯ ПРО ВІДВІД НА СТАДІЇ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВОГО РІШЕННЯ: ОДНООСОБОВО vs КОЛЕГІАЛЬНО

Будівля Північно-Західного апеляційного господарського суду.

Однакове розуміння норми закону є невід’ємною передумовою для її належного правозастосування. Такий постулат є особливо важливим в процесуальних галузях права, де дотримання «букви» закону зачасту превалює над «духом», а правове регулювання відносин не допускає застосування аналогії.

В контексті даної теми, хочемо звернути увагу на різне розуміння норм закону під час визначення складу суду для розгляду питання про відвід судді на стадії апеляційного чи касаційного провадження.

Аналіз судової практики свідчить про те, що суди України неоднаково підходять до визначення того, чи слід розглядати таку заяву після визнання її необґрунтованою одноособово або ж колегіально.

ЗАЯВА ПРО ВІДВІД СУДДІ: ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ЧИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ?

Можливість неупередженого та об’єктивного розгляду справи є однією із фундаментальних засад здійснення правосуддя суддею. Учасники справи наділені правом спростування цієї «процесуальної теореми» шляхом заявлення відводу судді, тим самим, забезпечуючи його незалежність в кожному окремому провадженні.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 р. (далі – Закон)  було докорінно змінено та уніфіковано в межах відповідних судочинств порядок вирішення заяви про відвід судді.

Як відомо, чинний Закон передбачає порядок відповідно до якого, якщо суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленого відводу, то вирішення цього питання здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу і визначається в порядку автоматизованого розподілу справи. Простіше кажучи, відмова у задоволенні заяви учасника справи про відвід означає передачу її іншому судді для прийняття остаточного рішення з цього процесуального питання.

Практика заявлення і розгляду відводу судді за «новими правилами» викликала об’єктивну необхідність в аналізі цього правового інституту на предмет співвідношення права особи на незалежний суд та зловживання процесуальними правами.