СПРАВА ПРО ДИПЛОМАТИЧНИЙ ТА КОНСУЛЬСЬКИЙ ПЕРСОНАЛ США В ТЕГЕРАНІ 1980 р.

Пошкоджений символ США на будівлі колишнього посольства в Тегерані

Історія спору. У лютому 1979 року в Ірані відбулася мусульманська революція, в результаті якої був повалений шах Мохаммед Реза Пехлеві і до влади прийшов шиїтський уряд на чолі з аятолою Хомейні. Конституційну монархію змінила ісламська республіка.  Ісламська революція стала відповіддю на проведені шахом реформи багато в чому за американським зразком, які не враховували традиції тисячолітньої історії Ірану, менталітету її народу. Вона супроводжувалася бурхливої ​​антиамериканської кампанією.

Незабаром був розірваний ряд військових і цивільних контрактів Ірану з США та іншими західними державами, ліквідовані американські військові бази, закрито багато іноземних (переважно американських) банків і компаній.  У 1979 року США дозволили Пехлеві в'їхати в країну для лікування ракової пухлини. Рішення США надати притулок шахові викликало в Ірані сплеск антиамериканських настроїв. 

4 листопада 1979 радикально налаштовані студенти - ісламісти під приводом того, що дипломатична місія є «гніздом шпигунства і змов проти Ірану», взяли штурмом будівлю посольства США та консульські установи в Тебрізі та Ширазі, роззброїли охорону і захопили заручників.

Загарбники вимагали повернути шаха, який повинен був постати перед судом; повернути накрадене майно шаха іранському народу; принести офіційні вибачення за дії американців в Ірані в минулому і пообіцяти не втручатися в його внутрішні справи в майбутньому. 

У відповідь на дії фундаменталістів президент США Джиммі Картер негайно розпорядився заморозити всі іранські активи в американських банках. Незважаючи на енергетичну кризу, було оголошено про введення ембарго на іранську нафту.  Відносини були розірвані, а всім іранським дипломатам було наказано покинути США протягом 24 годин. 

У квітні 1980 року США посилили заходи, ввівши повне економічне ембарго.  Невдалий хід переговорів з Тегераном про звільнення заручників підштовхнув президента Джиммі Картера до силового вирішення проблеми. 24 квітня 1980 американці здійснили операцію з порятунку заручників, що отримала назву "Орлиний кіготь", яка однак завершилася невдачею.

Сторони спору. Сполучені Штати Америки та Ісламська Республіка Іран.

Предмет спору. Згідно теорії міжнародного права предметом спору є об'єкт спірного правовідношення, благо, щодо якого виникає спір між позивачем і відповідачем.

В даному випадку предметом спору є бездіяльність влади Ірану в захоплені посольства та консульських установ США в Ірані (офіційний Тегеран маючи можливість та засоби не зробив нічого щоб попередити конфлікт), а надалі й активне сприяння екстремістам (офіційні заяви посадових осіб) в утриманні цих об’єктів та заручників. З цих діянь випливають порушення обов’язкових для Ірану Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р., Договору про дружбу, економічні зносини і консульські права між США та Іраном 1955 р., що є предметом спору.

Рішення Суду та аргументація. В своєму рішенні по справі Суд постановив: 1) Іран порушив свої зобов’язання перед США; 2) ці порушення породжують відповідальність, яку нестиме Іран; 3) влада Ірану повинна негайно звільнити заручників та передати посольство, архів, майно під захист третьої держави, а також забезпечити заручників засобами для того щоб покинути Іран; 4) ніхто із дипломатичного чи консульського персоналу США не можу бути затриманим в Ірані, підданим будь-яким судовим процесам і брати в них участь у якості свідка; 5) Іран зобов’язаний виплатити компенсацію США за завдану шкоду; 6) якщо сторони не досягнуть відповідної згоди, то форму та суму такої компенсації буде визначати Суд.

Тепер коротко проаналізуємо аргументацію Суду щодо кожного пункту:

1)   Порушення статей 22, 24, 25, 26, 27 і 29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року; статей 5, 33 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року; статті ІІ (4) Договору про дружбу, економічні зносини і консульські права між США та Іраном 1955 року.

2)   Бездіяльність влади Ірану в контексті захоплення посольства та консульських установ попри обов’язок здійснити все можливе для уникнення цього та наявність засобів і можливостей. Протиправні дії влади Ірану щодо продовження окупації посольства і затримання його персоналу в якості заручників.

3)   Порушення статті 45 Віденської конвенції 1961 року.

4)   Порушення ст. 31 Віденської конвенції 1961 року.

5)   На підставі порушення вищеназваних норм Іран повинен виплатити США компенсацію.

6)   Так як на час прийняття Міжнародним Судом ООН цього рішення конфлікт перебував у активній фазі, а порушення й протиправні дії продовжувалися, то форму та об’єм компенсації було неможливо визначити.

Значення рішення для МП. Дане рішення показало дієвість Віденських конвенцій 1961 та 1963 років на практиці. Міжнародний Суд ООН твердо став на сторону захисту прав та свобод зовнішніх зносин, а саме: посольський та консульських. Аргументація у рішенні Суду на вищезгадані мною норми слугує яскравим тому підтвердженням.

Варто зазначити те, що Суд не взяв до уваги воєнну кампанію США 24 квітня 1980 року, попри те що засудив такі дії, він визнав, що це не має ніякого відношення до подій 4 листопада 1979 року, а може розглядатися лише окремим провадженням. Тим самим була висловлена чітка позиція, що порушення права зовнішніх зносин є неприпустимим та не може бути ніяких підстав для звільнення порушника від відповідальності.

Суд висловив позицію глибокої занепокоєності подіями в Тегерані 1979 року, які на його думку можуть призвести до руйнування принципів міжнародної безпеки та співробітництва. Адже дані діяння були скоєнні не окремою групою фізичних осіб, а самою владою, при якій було акредитовано американське представництво.

Вважаємо, що у своєму рішенні Суд яскраво проявив дію таких принципів міжнародного права, як «невідворотність юридичної відповідальності» та «відповідальність за злочинну бездіяльність».

Цікавими також видаються окремі думки судді Морозова, щодо некомпетентності Суду розглядати дану справу, неможливості посилатися на Договір між США та Іраном 1955 року, відсутності права США на компенсацію внаслідок воєнної агресії.

(с) Овод Андрій