Відповідно до ст. 42
Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за
якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності
громадських організацій споживачів.
Саме тому вагоме місце в
системі правових засобів захисту прав споживачів посідає судовий захист
порушеного права.
Актуальність проведення зазначеного
аналізу обумовлюється необхідністю встановлення належного правового механізму
захисту прав споживачів, оскільки, як засвідчило вивчення судової практики,
наявне неоднакове тлумачення і, як наслідок, застосування судами положень
Закону України «Про захист прав
споживачів», непоодинокі випадки скасування або зміни рішень місцевих судів.
При цьому в судовій практиці існують спірні питання, узгодження яких є важливим
для правильного вирішення судами справ зазначеної категорії.
Тому Верховний Суд
України дав ґрунтовний аналіз з цього питання.
Дотримання правил юрисдикції. Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про захист прав
споживачів», споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує
або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб,
безпосередньо не пов'язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням
обов'язків найманого працівника.
Ураховуючи зазначене, судовий захист прав
споживачів здійснюється загальними судами за правилами цивільного судочинства в
порядку позовного провадження за позовами фізичних осіб - споживачів товарів,
робіт і послуг.
Відповідно
до вище названого Закону у порядку цивільного судочинства розглядаються також
позови громадських організацій (об'єднань) споживачів; Державної інспекції
України з питань захисту прав споживачів та її територіальних органів; органів
місцевого самоврядування.
У порядку адміністративного
судочинства шляхом розгляду відповідних адміністративних позовів вирішуються
справи проти органів місцевого самоврядування й органів виконавчої влади, що
встановлюють критерії і умови надання послуг (продажу товарів) та які можуть
застосовувати заходи адміністративного впливу до порушників споживчого
законодавства.
Дотримання правил підсудності. Судова практика свідчить про непоодинокі випадки
безпідставного повернення за непідсудністю справ про захист прав споживачів.
Вирішуючи
питання територіальної підсудності, суди повинні керуватися нормами розд. III
гл. 1 ЦПК (статті 107 - 117) і враховувати, що позивачу в справах про захист
прав споживачів надано право на свій розсуд пред'являти позов: за
місцезнаходженням відповідача (ст. 109 ЦПК), за зареєстрованим місцем
проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання
договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК) (за винятком виключної підсудності). Однак існують
випадки, коли суди повертають позовну заяву позивачу, який подав її за місцем
місцем проживання відповідача посилаючись на ч. 5, ч. 6 ст. 110 ЦПК. Такий
висновок не вірний, адже зазначені норми надають споживачу право вибору, а не
зобов’язують його.
За правилами виключної
підсудності (ст. 114 ЦПК) позови, що виникають з приводу нерухомого майна
пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, а позови до
перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу,
пошти - за місцезнаходженням перевізника.
Виключна
підсудність - особливий вид територіальної підсудності, який забороняє
застосування інших видів територіальної підсудності (загальної, договірної,
альтернативної або підсудності пов'язаних між собою вимог). Це пояснюється особливостями справ, на які така
підсудність поширюється, і направлено на створення сприятливих умов для
розгляду справи й виконання судового рішення.
Аналіз судової практики
свідчить, що склалося неоднакове розуміння щодо визначення підсудності цивільних
справ, у яких однією зі сторін є іноземний перевізник.
Так
в одних випадках суди закривають провадження у справах посилаючись на те, що
відповідачем є іноземна юридична особа, а її представництво в Україні не має
повноважень на ведення справ у суді, тобто національне законодавство не може
застосовуватися до правовідносин, що виникли між сторонами закордоном.
З
іншого боку, суди відкривають провадження, розглядаючи представництва іноземних
юридичних осіб в Україні як відповідача у справі.
Повністю погодитись із
висновками судів у зазначених справах не можна.
Відповідно до ст. 76 ЗУ
"Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого
провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках,
якщо, зокрема, на території України знаходиться філія або представництво
іноземної юридичної особи - відповідача.
Згідно з п. 3 ч. 1 Закону
зазначеної норми суди можуть приймати до свого провадження і розглядати справи
з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано
на території України.
Відповідно до ст. 3 вказаного Закону, якщо міжнародним
договором України передбачено інші правила, ніж встановлено цим Законом,
застосовуються правила цього міжнародного договору. Аналогічне правило
міститься і у ч. 5 ст. 8 ЦПК. Тобто, пріоритет надається нормам міжнародного
права.
Суб'єкти правовідносин
у справах за позовами про захист прав споживачів. Варто пам’ятати, що якщо громадянин (покупець,
замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично
використовував придбаний чи замовлений товар у підприємницькій діяльності, або
як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон «Про захист прав
споживачів» та інші відповідні гарантії не поширюються.
Однак
вищеназваний Закон не містить критеріїв розмежування використання товару для
особистих потреб із використанням його у підприємницькій діяльності чи
виконання обов'язків найманого працівника. Непоодинокими є випадки, коли
суб'єкт підприємницької діяльності придбавав товар із метою використання в
майбутньому в підприємницькій діяльності, але через певні обставини фактично
використовував для власних побутових потреб, або навпаки. Це часто призводить
до різних судових рішень.
Також у справах за позовами про
захист прав споживачів не має значення форма власності та організаційно-правова
форма підприємництва виконавця.
Тобто, на відносини, де виробником
і продавцем товарів, виконавцем робіт і надавачем послуг є громадянин, що не є
підприємцем, а також на випадки, де набувачем товарів, користувачем послуг є
підприємства, установи, організації – положення законодавства щодо вирішення
справ про захист прав споживачів не поширюється. Однак зазначених вимог закону
суди дотримуються не завжди.
Згідно з п. 9 ст. 25 Закону ЗУ
«Про захист прав споживачів» громадські організації споживачів можуть також
звертатись до суду з позовом про визнання дій продавця, виробника, виконавця
протиправними щодо невизначеного кола споживачів.
Хоча практика пред'явлення
позовів щодо невизначеного кола споживачів не набула широкого застосування, не
можна залишити поза увагою положення п. 5 ч. 1 ст. 96 ЦПК, відповідно до якого
вимога про повернення вартості товару неналежної якості може бути розглянута в
наказному провадженні, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про
встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь
невизначеного кола споживачів.
Ураховуючи, що чинне
процесуальне законодавство України не містить процедури розгляду справ про
встановлення факту продажу товару неналежної якості щодо невизначеного кола
споживачів, застосування цієї норми й розгляд таких вимог в наказному
провадженні, на думку ВСУ, неможливий і потребує законодавчого
врегулювання.
Слід також мати на увазі, що
право звернення до суду з позовом про захист прав споживача має будь-який
споживач, незалежно від того, вступав він у договірні відносини із продавцем
(надавачем послуг) чи ні.
Докази. При вирішенні спорів про захист прав споживачів слід
ураховувати, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності
за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, в тому числі й за
спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові).
Про факт придбання, замовлення
товарів (послуг) у звичайний спосіб засобом доказування є розрахунковий
документ - квитанція, товарний чи касовий чек, квиток, талон та ін. (п. 7 ч. 1
ст. 1 Закону № 1023-XII); письмовий правочин; стосовно товару, на який
встановлено гарантійний строк - технічний паспорт чи інший документ, що його
замінює, з позначкою про дату продажу (п. 11 ст. 8 Закону № 1023-XII).
Однак відсутність зазначених документів не є підставою для
відсутності права нас судовий захист. Розглянемо на прикладі роздрібної
купівлі-продажу.
Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму ВСУ № 5 від
12.04.96 р. - в
системі роздрібної торгівлі договір купівлі-продажу, як правило, збігається з
його виконанням, на нього відповідно до статей 43, 44 ЦК не поширюються вимоги
щодо обов'язкової письмової форми. Тому втрата зазначених документів,
неодержання їх при придбанні товару чи неможливість їх відновлення не позбавляє
споживача права доводити факт купівлі-продажу з допомогою свідків. Положенням ст.
43, 44 ЦК 1963 р. відповідають положення ст. 206, 207 нині діючого ЦК.
Також, Відповідно до п. 6 ст. 3 ЗУ «Про застосування
реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування
та послуг» суб'єкт господарювання зобов'язаний забезпечувати зберігання
використаних книг обліку розрахункових операцій та розрахункових книжок
протягом трьох років після їх закінчення. Тому, суд може витребувати дані
матеріали у відповідача, які свідчать про здійснення купівлі даного товару.
Саме тому створення гнучкої інноваційної системи споживчої
політики, яка відповідає найкращій світовій практиці та здатна адекватно
реагувати на вимоги та потреби суспільства, економіки, споживачів є одним із
першочергових завдань української влади.
(с) Овод
Андрій
Немає коментарів:
Дописати коментар