Однією
із головних проблем на шляху до правильного розуміння юридичної природи
договору ренти є питання його розмежування від суміжних цивільно-правових
договорів, саме: договору довічного утримання,
купівлі-продажу, дарування, майнового найму, емфітевзису, відсоткової позики.
Розглянемо основні та найважливіші відмінності між договором ренти та названими
цивільно-правовими угодами.
Так, відмінність договору довічного утримання від договору ренти
полягає в наданні регулярного догляду, тоді як за договором ренти виплачується
тільки періодична рента.
Від договору купівлі-продажу договір ренти відрізняється тим, що в
ньому платою за відчуження майна у власність є виплата рентного доходу, який
залежно від строку договору може бути у своїй сукупності як більшим, так і
меншим за вартість відчуженого майна, тоді як за договором купівлі-продажу
платою завжди виступає конкретно визначена еквівалентна сума – ціна майна, в
якій знаходить своє вираження ринкова вартість товару[1].
Від договору дарування договір ренти
відрізняється тим, що в ньому причиною виплати ренти є передача майна у
власність, тоді як за договором дарування причина дару відсутня. Аналізуючи питання
проблем розвитку законодавства щодо рентних договорів необхідно звернути також
увагу на застосування до них у субсидіарному порядку правил дарування. Заслуговує
на увагу точку зору Токаревої Г. К., яка зазначає, що правила договору
дарування, які застосовуються до договору ренти при безоплатній передачі майна,
треба визнати помилкою законодавця[2]. Така
думка є достатньо вдалою, тому що договір дарування та договір ренти мають дуже
багато розбіжностей навіть і при безоплатній передачі майна при укладенні
договору ренти. В останньому випадку теж існують відносини із зустрічного
задоволення одержувача у вигляді здійснення періодичного надання ренти, що
прямо суперечить природі договору дарування.
Від договору майнового найму договір ренти відрізняється тим, що за
його умовами майно передається у власність, а за договором майнового найму в
користування.
Основна відмінність договору ренти від договору емфітевзису полягає в
тому, що при емфітевзисі „canone” платить володілець власнику, а при договорі
ренти ренту платить власник майна одержувачу ренти.
Відмінність договору відсоткової позики від договору ренти полягає
в тому, що майно, відчужене під виплату ренти, ніколи не підлягає поверненню,
тоді як за договором позики поверненню підлягає таке ж саме майно, яке було
передане в позику.[3]
В Україні існують значні прогалини в законодавстві
про укладення договору ренти, зокрема, це стосуються саме моменту переходу
права власності на майно та проведення державної реєстрації права власності на
нерухоме майно, що тягне за собою питання про накладення заборони на відчуження
майна, що передається за договором ренти.
Дискусійним є питання пов’язане з переуступкою боргу
(зобов’язання по сплаті ренти). На відміну від договору довічного утримання
(догляду), щодо якого ст. 753 ЦК України чітко визначена можливість заміни
набувача за договором довічного утримання (догляду), норми які регулюють
укладення договору ренти не містять таких положень, що в свою чергу, призводить
до можливості відмови нотаріусами посвідчити угоду про передачу обов’язків по
сплаті ренти іншій особі, не застосовуючи при цьому аналогію закону, тобто
норми ЦК України, що регулюють порядок заміни боржника у зобов’язанні. (ст.
520-522 ЦК України). Це ж стосується і заміни одержувача ренти чи укладення
договору на користь третьої особи[4].
Ще
одним дискусійним питанням розгляду юридичної природи права на ренту виявилось
передбачене п. 2 ч. 2 ст. 735 нового ЦК України правило за яким установлюється,
що в разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов’язки
платника ренти. Отже, виникає питання, метою якого є з’ясування речовим, чи
зобов’язальним є право на ренту, що встановлюється в результаті відчуження
нерухомого майна під виплату ренти.
У
юридичній літературі встановлене відчуженням нерухомості право на ренту
зараховується до речових прав. Зокрема, Побєдоносцев К. вважав так, тому що на
його погляд, зобов’язання ренти обтяжувало нерухомість з її приналежностями, а
не її володільця. Поділяв його погляди також і Ж. Моранд’єр, який убачав
речовий характер даного права в тому, що зобов’язання ренти переходило на
кожного наступного набувача нерухомості. У результаті аналізу положень ЦК
України ми можемо побачити абсолютний зв’язок одержувача ренти з нерухомим
майном. Полягає він у тім, що власники, цього майна можуть мінятися, а
одержувач ренти вправі вимагати виплати рентного доходу від кожного наступного
власника нерухомості, що одержав її в порядку правонаступництва.
З іншого боку, не можна не звернути уваги на те яким чином
задовольняється згадане право, і це наводить на протилежну думку, що право на
ренту не може бути речовим. Не важко не помітити, що право на ренту
задовольняється через дії зобов’язаного суб’єкта, який у рентному
правовідношенні визначається за його відношенням до обтяженої рентою речі. Саме
до нього, а не на річ спрямовується право кредитора.[5]
Щоб висвітлити цю теоретичну проблему, необхідно з’ясувати,
що є об’єктом права на ренту, адже відомо, що основна відмінність між речовими
й зобов’язальними правами полягає в об’єкті прав.
Об’єкт права на ренту складають дії по виплаті ренти зобов’язаного
платника ренти. Таким чином, на стадії укладення договору ренти поступкою
речовим правом встановлюється зобов’язальне право.
Сторонами договору ренти є одержувач і платник ренти. У
розумінні законодавця це фізичні та юридичні особи. Однак, дане питання
викликає певні дискусії. Згідно зі ст. 2 «Учасники цивільних відносин» ЦК
України учасниками цивільних відносин, крім фізичних та юридичних осіб, є
держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні
держави та інші суб’єкти публічного права, які не зазначені у ст. 733 ЦК як
можлива сторона договору ренти. Тому, за формальною логікою, слід враховувати,
що вказані учасники цивільних правовідносин можуть виступати стороною договору
ренти лише через створені ними юридичні особи. Однак, відповідно до змісту
статей 13 та 14 Конституції України, видається за можливе набуття статусу
сторони за договором ренти також органами державної влади та органами місцевого
самоврядування. Таку позицію підтверджує зміст статей Земельного кодексу
України зокрема: 1) ст. 83 ЗК України[6]: «4.
Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: …г)
придбання за договором… ренти…»; 2) ст. 131 ЗК України: «1. Громадяни та
юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право
набувати у власність земельні ділянки на підставі… ренти…». Про можливість
територіальних громад та держави виступати стороною договору ренти також
зазначає Вищий господарський суд України у постанові пленуму «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що
виникають із земельних відносин» від 17.05.2011 № 6.[7]
В аспекті цивільно-правової відповідальності за договором
ренти існує правова прогалина. Вона полягає в тому, що не визначено порядку
відповідальності за порушення договору ренти, який виплачується не в грошовій
формі. Слушною видається думка, якщо рента виплачується шляхом передання речей,
виконання робіт або надання послуг, такі речі, роботи або послуги підлягають
грошовій оцінці, після чого має застосовуватися ст. 625 ЦК України
«Відповідальність за порушення грошового зобов’язання» за аналогією закону.
Однак слід розрізняти проценти за користування чужими грошовими коштами (ст.
536 ЦК України) та проценти як відповідальність за невиконання грошового
зобов’язання (ст. 625 ЦК України). Оскільки ст. 736 ЦК України встановлює
обов’язок сплати процентів як відповідальність за прострочення виплати ренти,
то загальною нормою до цієї статті слід все ж таки розглядати ст. 625, а не
статтю 536 ЦК України.
Дискусійним є питання щодо предмету договору ренти. Так
Апанасюк М. зазначає, що «предметом договору ренти може бути будь-яке
індивідуально визначене майно, не вилучене з цивільного обігу…». Однак, на
думку цього науковця, не можуть бути предметом договору ренти невідчужувані
нематеріальні блага, як-от особисті немайнові права, ідеї, неуречевлені
результати інтелектуальної діяльності, послуги. Російський учений Є. А.
Суханов, навпаки, вважає, що «немає теоретичних перешкод для закріплення в
законодавстві можливості передачі під виплату ренти майнових прав, інформації,
результатів інтелектуальної діяльності, в тому числі прав на них, виконання
робіт і надання послуг з цією ж метою».[8] Дещо
ширше тлумачать поняття предмета договору ренти Майданик Р. та Кузнєцова Н.:
«предмет договору ренти складається з двох взаємозумовлених видів дій щодо
передання майна, яке відчужується під виплату ренти, та самої ренти, яка
виплачується її одержувачеві». У зв’язку з тим, що до відносин сторін можуть
застосовуватися положення про купівлю-продаж та дарування, російські вчені М.
І. Брагинський та В. В. Вітрянський вважають, що предметом договору ренти
можуть бути також права.[9] На
противагу зазначеним поглядам, В. М. Балюк вважає, що предметом договору ренти
можуть бути тільки речі: «договір ренти відрізняється від інших договорів, які
теж спрямовані на відчуження майна у власність, тим, що його предметом не
можуть майнові права, а також право вимоги». В літературі також обговорюють
питання щодо можливості передачі в ренту грошей Майданик Р. вказує, що «теоретично рента грошей не
суперечить сутності ренти, оскільки в цьому випадку гроші виконують функцію
рентного капіталу. Рента грошей відрізнятиметься під позики алеаторним
характером зобов’язання».[10]
Не менш важливим
залишається питання визначення поняття майна у договорі ренти. На думку
Посполітак В. В., оскільки у відповідних
статтях про договір ренти ЦК України немає жодних обмежень щодо того, що
розуміти під майном для цього виду договору, то виходячи з визначення майна,
яке міститься в ст. 190 ЦК України, предметом договору ренти можуть бути речі
(в тому числі гроші та цінні папери), сукупність речей, а також майнові права.[11] При
цьому, щодо можливості використання грошових коштів в іноземній валюті як
об’єкта договору ренти, слід зазначити позицію Національного банку України
(далі – НБУ), яку викладено в листі від 20 лютого 2004 р. № 18-313/651-1516.
НБУ вважає, що іноземна валюта не може використовуватися як об’єкт договору
ренти.[12]
[1] Ручка О. А. Порівняльний
аналіз понять договору ренти з договором купівлі-продажу за українським за-
конодавством / О. А. Ручка // Адвокат. – 2010. – №6. – с. 20-23.
[2]
Токарева Г. К. О проблемах
правовой конструкции договора ренты / Г. К. Токарева // Современное право. –
2009. – № 10. – с.
29.
[3] Апанасюк М.П. Місце
договору ренти в системі цивільно- правових договорів // Право і безпека. –
2004. – № 3/1 (№ 1). – с. 35-39.
[4] Токарева Г. К. О
проблемах правовой конструкции договора ренты / Г. К. Токарева // Современное
право. – 2009. – № 10. – с. 30-31.
[5] Яворська О.С. Особливості
передання майна у власність за договорами ренти // Підпр-во, госп-во і право. –
2012. – № 9. – с.
73-77.
[6] Земельний кодекс України від 25.10.2001 //
Відомості Верховної Ради України
(ВВР), 2002, № 3-4, ст.27.
[7] Постанова пленуму Вищого
господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у
спорах, що виникають із земельних відносин» від 17.05.2011 № 6 //
Вісник господарського судочинства. -
2011 р., № 3, ст. 6.
[8] Суханов Е. А. Гражданское
право : в 4-х т. – М., 2005. – с. 354.
[9] Брагинский М. И.
Договорное право. Книга вторая. Отдельные виды договоров. – М., 2000. – с. 628.
[10] Аномалії в цивільному
праві України : навч.-практ. посібник – К., Юстиніан, - 2007. – с. 324.
[11] Ханик-Посполітак Р.Ю., Посполітак В.В. Актуальні питання договору ренти //
Наукові записки НаУКМА. – 2010. – Т. 103 : Юридичні науки. – с. 85–90.
[12] Лист Національного банку
України від 20.02.2004 р. № 18- 313/651-1516 . – // Бухгалтерия.Налоги.Бизнес. - 2004 р., № 20.
Овод Андрій (с)
Немає коментарів:
Дописати коментар