Вже усталеним у численних правових висновках Верховного Суду є те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову – обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Відтак, суди відмовляють у задоволенні позовів, якщо вони спрямовані до
неналежних відповідачів, тобто, тих, які не мають відповідати за пред`явленими
вимогами.
При цьому, позивач про таку встановлену судом «неналежність» часто дізнається лише з повного тексту рішення або навіть за результатами його перегляду, коли вже позбавлений можливості залучити співвідповідача або ж замінити відповідача на належного, адже реалізація такого права обмежується стадією підготовчого провадження.
Наразі у більшості випадків практика виходить з того, що суд має лише
констатувати «неналежність» відповідача, але не вказувати на того, хто ж є
«належним». Такий підхід переважно виправдовується змагальністю судового
розгляду і тим, що позивач не розпорядився власним процесуальним правом
Чи можна у такому разі вести мову про ефективність судового розгляду, одним
з проявів чого є вирішення одного спору в межах однієї справи? – Вочевидь ні,
бо особа, права якої порушені, повинна ще раз звертатися до суду і не
виключено, що вона знову може помилитися із «належним» відповідачем, адже суд в
іншому складі не обмежений жодною преюдицією.
В аспекті цієї проблеми хочу звернути увагу на дві постанови Верховного
Суду, в яких, як на мене, відображені зрушення на шляху до її вирішення, та які
сутнісно зводяться до необхідності проактивної позиції суду з реалізації
власних повноважень, насамперед на стадії підготовчого провадження.
(1) Верховний Суд у постанові від
18.03.2020 р. у справі № 905/675/19 дійшов висновку, що суд,
встановивши, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати,
зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зобов'язаний роз'яснити позивачу
право подати клопотання про залучення до участі у ній співвідповідача і
наслідки невчинення відповідних дій. І лише в такому разі суд має ухвалити
рішення про відмову в позові з підстав його подання до неналежного відповідача.
Зважаючи на вимоги процесуальних кодексів, обов`язок суду ставити на
обговорення сторін питання належності особи, до якої заявлено позов, має
виконуватися саме на стадії підготовчого провадження.
(2) Верховний Суд у постанові від
02.06.2021 р. у справі № 924/691/20 дійшов висновку, що для
правильного вирішення питання про визнання відповідача неналежним недостатньо
встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за позовом. Щоб визнати
відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що
обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Таким чином, про
неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може
вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, – належного відповідача.
Зазначений вище підхід Верховного Суду поки що є поодиноким, але має шанс
посприяти підвищенню ефективності судового захисту, адже неприпустимо коли суд,
визнавши права особи порушеними, відмовляє у її позові через «неналежність»
відповідача, і разом з цим не вказує у судовому рішенні особи, яка є
зобов’язаною за такими вимогами.
При цьому, варто зробити застереження, що активна позиція суду на стадії
підготовчого провадження у питанні визначення належної особи, до якої
спрямована вимога, дійсно межує з принципом змагальності, а відтак вимагає від
суду якісного ведення процесу з дотриманням безсторонності.
Отож, ситуацію, коли суд усувається від вирішення питання про встановлення
«належного» відповідача варто розцінювати як ухилення від здійснення
правосуддя. Тому, лише активна реалізація судом своїх повноважень, що є
обов’язком, в межах змагального процесу дозволить забезпечити ефективне
поновлення порушених прав.
Немає коментарів:
Дописати коментар