ПЕРШІ СУТТЄВІ ВІДМІННОСТІ В ПРОЦЕСУАЛЬНИХ КОДЕКСАХ: ГОСПОДАРСЬКЕ СУДОЧИНСТВО НА НИЗЬКОМУ СТАРТІ

17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132-IX (далі також – Закон).

Як влучно зазначило Головне юридичне управління Апарату Верховної Ради України у своїх зауваженнях, назва Закону не відповідає його змісту, оскільки ряд змін до законодавчих актів України не стосуються врегулювання суспільних відносин у сфері інвестиційної діяльності.

Прикінцевими та перехідними положеннями встановлено, що зміни до Господарського процесуального кодексу України (далі також – ГПК України) набирають чинності через один місяць з дня опублікування Закону, тобто з 16.11.2019.

Зазначеним Законом передбачається, зокрема, зміна переліку підстав, які звільняють від доказування (ст. 75 ГПК України), впровадження нового стандарту доказування: «вірогідності доказів» замість «достатності доказів» (ст. 79 ГПК України), можливість витребування судом групи однотипних документів (ст. 81 ГПК України), підвищення вимог до мотивувальної частини рішення суду в частині зазначення обставин, що є предметом доказування, доводів сторін та встановлених обставин (ст. 238 ГПК України), звуження підстав для скасування рішення в апеляційному суді (ст. 277 ГПК України).

Перш ніж перейти до безпосереднього аналізу зазначених законодавчих змін, хотіли б звернути увагу на те, що попри прийняті у 2017 році ідентичні редакції загальних частин процесуальних кодексів, новели було внесено лише в зміст ГПК України. Очевидно, що існування тотожних положень процесуальних кодексів не є абсолютною константою, адже необхідність змін може буде викликана потребами та специфікою відносин в межах однієї юрисдикції. Втім, у даному випадку законодавець жодним чином не пояснив причини конкретних змін саме в порядок господарського судочинства.

ДО ПИТАННЯ ЛІКВІДАЦІЇ ТА УТВОРЕННЯ МІСЦЕВИХ СУДІВ

В рамках судової реформи, указами Президента України №№ 449/2017, 450/2017, 451/2017 та 453/2017 від 29.12.2017 постановлено ліквідувати «старі» місцеві загальні та господарські суди, а замість них утворити «нові» окружні.

За змістом ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок його роботи.

Таким чином, судді продовжують здійснювати правосуддя у де-юре ліквідованих судах вже майже як півтора року. Тим часом, указ Президента України чекає свого «якісного наповнення» у вигляді рішень Вищої ради правосуддя про переведення суддів до новоутворених окружних судів.

Таке тривале очікування зовсім не безперспективне, з огляду на відому практику початку діяльності нових апеляційних судів. Так, на початку жовтня 2018 року, несподівано для більшості наступив «тимчасовий колапс» у зв'язку із переведенням суддів до новоутворених апеляційних судів. Масштаби, ризики та наслідки, які пов'язані із переведенням суддів першої інстанції до окружних судів, важко оцінити.

Втім, для прикладу, вітчизняній історії становлення адміністративного судочинства відомі ще цікавіші казуси, коли 13.10.2008 указом Президента України № 922/2008 було ліквідовано Окружний адміністративний суд м. Києва, а замість нього утворено два нові: Центральний та Лівобережний окружні адміністративні суди, які проіснували лише «на папері». Через декілька днів, 16.10.2008 Президент України скасував дію свого указу. При цьому, того ж дня, іншим указом № 941/2008 глава держави ще раз постановив утворити два місцеві адміністративні суди в межах м. Києва. Після численних судових оскаржень і цей указ Президента був визнаний таким, що втратив чинність.

ВИСНОВОК. В сучасних умовах, судова реформа може продовжитися яким завгодно способом. Непередбачуваним та карколомним розвитком подій нас вже не здивувати!

© Овод Андрій, м. Київ, травень 2019 року 

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ПОВТОРНОГО АВТОМАТИЗОВАНОГО РОЗПОДІЛУ НЕВИРІШЕНИХ СУДОВИХ СПРАВ

Нові правові механізми процесуального законодавства покликані забезпечити, в тому числі, розумні строки розгляду справи – одну із фундаментальних засад судочинства.

Однією із новел процесуальних кодексів в редакції від 15.12.2017 є окреме положення щодо підстави визначення нового складу суду. Так, ч. 9 ст. 32 ГПК України, ч. 7 ст. 33 ЦПК України та ч. 9 ст. 31 КАС України, які є тотожні за змістом, передбачено, що «невирішені судові справи за вмотивованим розпорядженням керівника апарату суду, що додається до матеріалів справи, передаються для повторного автоматизованого розподілу справ виключно у разі, коли суддя (якщо справа розглядається одноособово) або суддя-доповідач зі складу колегії суддів (якщо справа розглядається колегіально) у передбачених законом випадках не може продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені цим Кодексом».

РОЗГЛЯД ПИТАННЯ ПРО ВІДВІД НА СТАДІЇ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВОГО РІШЕННЯ: ОДНООСОБОВО vs КОЛЕГІАЛЬНО

Будівля Північно-Західного апеляційного господарського суду.

Однакове розуміння норми закону є невід’ємною передумовою для її належного правозастосування. Такий постулат є особливо важливим в процесуальних галузях права, де дотримання «букви» закону зачасту превалює над «духом», а правове регулювання відносин не допускає застосування аналогії.

В контексті даної теми, хочемо звернути увагу на різне розуміння норм закону під час визначення складу суду для розгляду питання про відвід судді на стадії апеляційного чи касаційного провадження.

Аналіз судової практики свідчить про те, що суди України неоднаково підходять до визначення того, чи слід розглядати таку заяву після визнання її необґрунтованою одноособово або ж колегіально.

ЗАЯВА ПРО ВІДВІД СУДДІ: ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ЧИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ?

Можливість неупередженого та об’єктивного розгляду справи є однією із фундаментальних засад здійснення правосуддя суддею. Учасники справи наділені правом спростування цієї «процесуальної теореми» шляхом заявлення відводу судді, тим самим, забезпечуючи його незалежність в кожному окремому провадженні.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 р. (далі – Закон)  було докорінно змінено та уніфіковано в межах відповідних судочинств порядок вирішення заяви про відвід судді.

Як відомо, чинний Закон передбачає порядок відповідно до якого, якщо суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленого відводу, то вирішення цього питання здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу і визначається в порядку автоматизованого розподілу справи. Простіше кажучи, відмова у задоволенні заяви учасника справи про відвід означає передачу її іншому судді для прийняття остаточного рішення з цього процесуального питання.

Практика заявлення і розгляду відводу судді за «новими правилами» викликала об’єктивну необхідність в аналізі цього правового інституту на предмет співвідношення права особи на незалежний суд та зловживання процесуальними правами.   

ЕФЕКТИВНІСТЬ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ

будівля Господарського суду Київської області

Господарський процесуальний кодекс України в редакції від 15.12.2017 р. (далі – ГПК України) передбачає можливість здійснення господарського судочинства в порядку наказного провадження (п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України).

Нова форма судочинства відкрила перед особами, які мають право на звернення до господарського суду, альтернативні процесуальні можливості.

Юридичні особи та / або фізичні особи-підприємці можуть звернутися до процедури наказного провадження за таких умов:

ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРУ ЗА УЧАСТЮ СУДДІ В ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ

Нещодавні зміни до процесуального законодавства України призвели як до оновлення змісту вже існуючих правових інститутів, так і до виникнення у ньому якісно нових правових механізмів.

Однією із новел вітчизняного процесуального законодавства є інститут врегулювання спору за участю судді (далі також – врегулювання спору або процедура).

За своєю природою така процедура є примирювальною та спрямована на досягнення сторонами компромісу з питань, які виникають із предмета позову. Врегулювання спору за участю судді не слід ототожнювати з медіацією, однак це є альтернативним способом вирішення спірних питань, що дозволяє сторонам швидко і в межах судових процедур досягти бажаного компромісу. 

В цій статті пропонуємо до Вашої уваги основні аспекти правового регулювання та практики застосування зазначеного правового інституту в господарському судочинстві.